Степан Кузьмин

Степан Кузьмин

 

 

Моє життя і боротьба

Розповідь-спогад автора

 

 

 

- Львів -

2003

 

 

ББК Ф69(4Ук) ОУН+ТЗ (4УкЗ) 7-8 Кузьмин

УДК 94+329.17] (092)(477.8)

К893

Кузьмин С.

Моє життя і боротьба. Львів: 2003. - 26 с.

Це розповідь-спогад автора про життя, покладене на вівтар незалежності України.

Книжка буде цікавою для всіх, кому не байдужа доля рідного краю і, у першу чергу, мешканцям Нової Скваряви.

Упорядник: Зіновій Яворівський.

Редактор: Василь Кучерук

Комп'ютерний набір та верстка: Богдана Стефура,Тетяна Мацюк

Літературно-художнє видання

Кузьмин Степан

Моє життя і боротьба

Друк: ТзОВ «ПРОМАН», м. Львів, пл.Ринок, 36

© Кузьмин С, 2003 р.

Про автора

Степан Кузьмин народився і виховувався у сільській українській сім'ї. Його

дитинство і юність пройшли серед розкішної природи українського Розточчя.

Стрийко і батько Степана були свідомими українцями, боролися з польськими

поневолювачами. Син став їх гідним послідовником. Змалечку відчувши огиду

пацифікацій і ганьбу чужинецького поневолення рідного народу, Степан

поклявся боротися з історичними ворогами України. На хвилі національного

відродження він організовує осередок ОУН у Новій Скваряві. У

вісімнадцятилітньому віці відбув судовий процес «Степан Кузьмин і

товариші», потрапив до польської в'язниці. Вона не зламала його. У ній від

політв'язнів навчився конспірації та інших методів боротьби. Змужнілим

повернувся у рідне село, в якому порядкували «визволителі зі Сходу». За

завданням проводу ОУН їде на Холмщину - прадавню українську землю. Тут

веде організаційну роботу, згодом стає районовим провідником ОУН.

З початком німецько-совєтської війни веде похідну групу на схід України,

де від імені Тимчасової управи, яка повстала у Львові ЗО червня 1941 р.,

проголошує незалежність України. За активної підтримки місцевого

українського населення організовує адміністрацію, в першу чергу поліцію і

шкільництво. Тут Степан стає окружним провідником ОУН. Талановитий

організатор, добрий знавець народу і ворога - працює на межі можливого.

Віра у незалежність України надає йому наснаги у боротьбі.

Діяльність Степана викликала різку реакцію фашистів. Його схопили і

відправили до концтабору. Перебуваючи на межі фізичного виживання,

проявляє найвищі якості людини: чесність, справедливість, почуття

національної гідності. Дивом уцілівши в німецьких концтаборах, став перед

вибором: їхати додому і потрапити до рук більшовицьких головорізів чи

приректи себе на вічне вигнання в чужині. Вибрав останнє. Опинившись у

Канаді, продовжує працювати на благо поневоленої Вітчизни.

Життя Степана, покладене на вівтар України, не пройшло даремно. В похилому

віці зустрів він ранок незалежності України. З цього часу піклується її

становленням, болісно сприймає всі негаразди, якими переповнене політичне

та економічне життя краю.

Віриться, що коли житимуть такі українці, як Степан, то Україну чекатиме

велике майбутнє. Про таких людей потрібно писати, у них вчитися любити

Батьківщину, жертвувати заради неї своїм життям.

Упорядник

 

Шлях героя

Народився я 21 серпня 1919 року в селі Нова Скварява Жовківського повіту,

що на Львівщині. Батько Василь був у селі шевцем. Цьому ремеслу він

навчився у Львові і деякий час працював там. Мати, Марія, з дому Нетлюх,

була звичайною сільською господинею. Наша багатодітна сім'я вважалася у

селі сім'єю з середнім достатком. Батько служив у австрійській армії в

роки Першої світової війни. У 1918 році, будучи пораненим, потрапив до

шпиталю, а звідтам додому у відпустку, або на урльоп, як тоді

висловлювалися, для відживлення і видужання. Тоді якраз "повстала" Україна

і батько став вояком щойно утвореної Української Галицької Армії. Воюючи з

польськими загарбниками, зазнав радости звитяг і гіркоти невдач. Разом з

іншими стрільцями УГА потрапив у полон, а через деякий час повернувся

додому.

Мій стрийко Петро був старшиною у Січових Стрільців. Радів, що наприкінці

війни опинився у Чехословаччині, бо зміг навчатися у Празькому

університеті і закінчити його.

Під впливом цих двох рідних людей розвивалося в мене почуття любови до

рідного краю. Запам'ятав випадок, коли батько "під секретом" запитав

стрийка, де перебуває Коновалець. У відповідь стрийко, оглянувшись

довкола, щось прошепотів йому на вухо. Тоді це мене зацікавило і

заінтригувало, бо я вже дещо чув про Євгена Коновальця, але не знав

достеменно, яке становище він займав.

У Новій Скваряві, на Куті, на половині обійстя Ілька Завади і Федора Кубая

був Народний Дім, а при ньому товариство "Сільський Господар", головою

якого був Петро Завада, що мешкав біля панського двору. Петро (син Ілька

Завади) студіював у Львівському університеті німецьку мову. При Народному

Домі ми організували драматичний гурток для постановки п'єс українських

драматургів. Деякий час цей гурток очолював мій батько. Іван Завада, який

студіював право у Львівському університеті, писав п'єси для нашого гуртка

і ми їх ставили. Хотіли організувати хор, але в цьому нам не пощастило. На

Горанах був церковний хор, він виконував також і народні пісні та пісні

українських композиторів. Хористами були у більшості горенці.

У 1936 році, перед Великоднем, з ініціативи "Сільського Господаря"

організовано в селі Хліборобський Вишкіл Молоді (ХВМ) для того, щоб

навчити майбутніх господарів культурно господарювати, а також ознайомити з

історією України, українською літературою. Установчі збори вишколу

відбулися в господі Кушніра, шо мешкав неподалік Народного Дому. Він мав

велику новозбудовану хату, а в ній гарно прибрану просторну кімнату, яку

радо надав для цього важливого заходу. Для кожного господаря тоді було

престижно надати для подібних заходів своє помешкання.

На збори з Жовкви приїхав інструктор хліборобського вишколу повіту Дмитро

Маївський. Записалося багато молодих хлопців і дівчат, записали й мене.

Після Великодних свят (15-20-го квітня) новоскварявський вишкіл мав пройти

курс навчання в Жовкві разом із молоддю інших сіл повіту. Зібралося біля

сотні хлопців та дівчат. Викладачами були: Дмитро Маївський, агроном -

інженер Залуцький та інші. Великого значення надавалося вихованню

патріотизму, що мало вагомий вплив на події недалекого майбутнього.

Кожного тижня в Народному Домі відбувалися сільські сходи для навчання

членів вишколу. Допомагали нам студенти з нашого села, які навчалися тоді

у Жовкві та Львові: Іван Завада, Іван Микитин, Петро Завада. Активними

членами ХВМ були Михайло Брень, Пилип Гук, Степан Яворівський, Іван Скіра,

Іван Придун, Настуня Шавель, Параска Микитин (сестра Івана) та інші. Окрім

інших навчальних дисциплін викладали хімію, деколи мені доводилося вести

уроки хімії. Приїжджали вчителі з Жовкви. Ми організували хор

Хліборобського Вишколу Молоді. Ним керував син дяка - Володимир Малицький.

Хор неодноразово виступав у Жовкві.

З часу заснування хліборобського вишколу молодь відчутно змінилася. Зник

поділ сільських хлопців на горенців і кутенців, зникла ворожість у

взаєминах. Стали однією міцною родиною, об'єднаною духом національного

відродження. Горенці приходили на Кут до Народного Дому, а кутенці на

Горани до "Просвіти". Спільно ходили на фестини і погульки в сусідні села:

Майдан, Крехів, Провалу, Замочок, Мокротин та інші. Молодь з цих сіл

приходила до Нової Скваряви. Прибувши до села, йшли в першу чергу до

церкви на Службу Божу. Господарі села приймали нас тістечками і квасним

молоком у Народному Домі чи в іншому місці. Після цього ділилися

господарським досвідом, оглядали грядки з овочевими культурами та

цикорієм, який тоді в багатьох селах вирощували. Фестини, на відміну від

погульок, супроводжувалися танцями. Грала оркестра, працював буфет, у

якому іноді продавали пиво.

Пригадую, якось ми ходили на Провалу до дівчат. Повертаємося назад попри

ліс, що біля Крехівського монастиря, співаємо. Раптом чуємо... оплески.

Від несподіванки і здивування зупинилися. Побачили ченців Крехівського

монастиря, що виходили з-за кущів:

— Співайте, хлопці, співайте! А ми підтягнемо! Разом з ними заспівали

популярну тоді в наших селах  пісню "Як ішов я ввечер від дівчини, світив

місяць високо".

Крехівський монастир спричинився до духовного та національного розвитку

цілого краю. При ньому діяли: читальня "Просвіти", товариство "Луг",

драматичний гурток, який ставив навіть "Різдвяну ніч". Був духовий

оркестр, хор. Регентом хору був отець Борса. Одного разу хор виступав у

Жовкві. Дивлюсь, а всі хористи взуті в черевики, які змайстрував мій

батько.

Обов'язком для нас було відвідування церкви. Що третю неділю їздив

новоскварявський священик відправляти Службу Божу до Старої Скваряви. У

цей день ми ходили на Службу Божу до Жовкви. Після служби молодь повіту

збиралася на Ринку. Інколи хлопці заходили до ресторації Сиротинського.

Колись зайшов до ресторації і я. Не пам'ятаю, що я тоді замовляв. Але

добре пам'ятаю той момент, коли треба було платити, бо тоді не мав грошей.

Підходжу до пані Сиротинської і тихо кажу: "Прошу пані, у мене бракує

грошей... у вівторок тато прийдуть і заплатять.

— А хто ваш тато?

— Василь Кузьмин з Нової Скваряви.

— А! Пан майстер Кузьмин!? Може вам ще щось подати?

У вівторок, як я й пообіцяв пані Сиротинській, батько прибув до Жовкви і

заплатив по мосму рахунку. Був він  чоловіком ретельним і гоноровим.

Село наше було гарним як писанка. Усе в черешневих і яблуневих садах, хати

біленькі, а перед кожною хатою квітник. Навколо чисто. Викидати сміття у

місця для цього не призначені ніхто не відважувався, бо якби дізнався

війт, то завдав би клопоту винуватцеві.

Дороги були рівні, без ям, чисті, супроводжувалися ровами для стоку води.

Кожне обійстя було огороджене штахетною огорожею, переважно. Решта огорожі

була плетена хворостом.

Була в селі школа. Під час мого навчання її директором був пан Климко. Він

та ще його дружина - вчителька - то були єдині українці серед вчителів

школи. Решта - поляки, прислані з Польщі. Вони не знали української мови і

не потребували її знати, бо всі предмети навчання в школі викладалия

польською мовою, окрім Закону Божого і української мови, яку викладали,

починаючи з другої кляси, раз на тиждень. Учитель давав з української мови

тільки завдання додому, виконання якого на уроках не перевірялось.

Натомість польську мову викладали три рази на тиждень, починаючи з першої

кляси. Вчили математики, природи, фізики, хімії, історії Польщі та ін. За

моєї пам'яті в школі навчався один хлопчина, який під час співу учнями

польського гімну, що було обов'язковим, мав звичку затуляти вуха і

ховатися під стіл. Йому нічого за те не було, бо поляки вважали хлопчину

дивакуватим.

У час навчання в хліборобському вишколі на мене звернув увагу уже

згадуваний раніше Дмитро Маївський. Походив він із села Купичволя,

закінчив гімназію, був рідкісно талановитим промовцем і організатором

молоді. Вона, у свою чергу, його дуже любила і була готова йти за ним у

вогонь і воду. Окрім усього іншого, Дмиро Маївський був у Головному

проводі ОУН. Але тоді я про це не знав. У 1936 році познайомив він мене з

Василем Гададою, родом із села Замочок. Обидва вони прийняли мене в ОУН і

поручили організацію осередку ОУН у Новій Скваряві. Моїм добрим приятелем

був молодший від мене на рік Пилипко Гук. Найбільші надії покладав я на

Степана Яворівського. Він, як на мене, був соліднішим, серйознішим від

інших, а, головне, умів мовчати. Членом ОУН став і Микола Шавель. Усі ми

мешкали на Куті і були майже одного віку. Згодом до нас пристав Степан

Завада (псевдо Кожум'яка). Він був трохи старшим і тому не хотів вступати

до вишколу, до тих, як він казав, "малих". Навчався тоді Степан у

Жовківській гімназії, дружив з моєю сестрою і тому я з ним дуже часто

зустрічався. Через певний час він став поважним членом сільського

осередку. Так у Новій Скваряві утворилася і почала свою діяльність

сільська ОУН. Пити горілку та курити тютюн членам ОУН заборонялось.

У 1937 році з нагоди ювілею "Просвіти" я брав участь у святковій ході,

або, як тепер кажуть, демонстрації у м. Жовква. Похід починався від церкви

Святої Трійці, що на вулиці Львівській і продовжувався аж до Народного

Дому. В поході йшла сенаторка польського сейму від УНДО Мілена Рудницька,

була усміхненою і дуже симпатичною. У цьому ж році восени до Нової

Скваряви приїхав повітовий інструктор "Сільського Господаря". Він доручив

мені і Катрусі Бакум вітати в Жовкві єпископа Йосафата Коциловського з

Перемишля від імсни Хліборобського Вишколу Молоді. Я повинен був прочитати

привітання, а Катруся вручити квіти до яких була прикріплена стрічка з

написом: «їх екскеленції від Хліборобського Вишколу Молоді Жовківшини". То

була дуже велика честь для нас, наших родин, села і організації. Ми з

Катрусею прийшли до Жовкви, де сестри-черниці замінили Катрусин букет на

більш розкішний і прикріпили цю ж вишиту стрічку. Я виголосив із сцени

привітання і вручив єпископу ікону з зображенням Ісуса Христа. Рамки ікони

були майстерно інкрустовані соломою і виглядали золотими. Катруся вручила

Коциловському квіти.

Якось у 1937 році я з Михайлом Завадою ніс звіт про роботу нашого осередку

до районного провідника в Замочку. Між Волею Висоцькою і Замочком нас

перестріла польська поліція і арештувата. Були арештовані й інші члени

організації. Польська прокуратура організувала у Львівському окружному

трибуналі в 1938 році процес "Степан Кузьмин і товариші". Я був засуджений

на п'ять років ув'язнення, Володимир Рудник із Жовкви дістав одинадцять

років, бо його вважали повітовим провідником, Василь Гадада - десять, мій

безпосередній зверхник Микола Сорока - вісім, Степан Яворівський, Михайло

Завада і Степан Завада - кожен по два роки. У в'язницях було багато

політичних в'язнів, які розвивали нашу свідомість. Старші вчили молодших.

Цю "науку" називали українським університетом у Львівських Бригідках.

Звідти виходили загартовані патріоти, навчені тонкощам конспірації. Якраз

її брак, на мій погляд, і був причиною нашого провалу.

У 1939 році мене вивезли до Гродна. Там я сидів в одній камері з Михайлом

Сорокою. Він був засуджений на три роки. 17 вересня в'язні розбили брами

в'язниці і вийшли на волю. Я з товаришами повертався додому. У Львові

відвідав отця Куницького - опікуна політв'язнів. Тут нам дали пообідати і

10 злотих на дорогу. Відтак ми зайшли до Катрусі Зарицької, де нас

сердечно зустріли. І, нарешті, рідне село за яким я знудьгувався, сидячи у

в'язницях. Мій товариш, що вийшов зі мною, подався на Схід, звідки був

родом.

У селі господарювали "визволителі". Мене викликали у НКВД і розпитували

хто я, за що був засуджений поляками і т.д. Нас перед тим навчили, як

поводитися, опинившись в руках більшовицьких катів і тому мені поки що

дали спокій. Зв'язки внутріорганізаційні були розірвані. Мене морально

підтримували односельці, тисли руку, підбадьорювали:

— Тримайся, Степане. То не надовго.

І я тримався. Аж через деякий час до мене завітав високопоставлений член

ОУН і наказав покинути село. Порадився з батьком. Але він не відважився

зайняти якусь чітку позицію. Тільки сказав:

— Роби, сину, як знаєш, щоб потім на мене не нарікали, бо так чи інакше

небезпечно. Надій не втрачай.

А тим часом у село повернулися інші члени ОУН. Я зустрівся з ними. Якось

до мене у Нову Скваряву приїхала Катруся Зарицька* з мамою, щоб дізнатися

в мене про долю свого коханого Михайла Сороки, але я й сам нічого про

нього не знав. Вона також казала, що у неї був Степан Бандера.

______________________________________________

* Про долю Катерини Зарицької та Михайла Сороки описано у книжці: Онишко

Л.В. "Катерина Зарицька: Молитва до сина"/ серія "Подвижники національної

ідеї":

– Львів: 2002.

 

Степан Завада* (родом з присілка Завади, що належав до Нової Скваряви)

вирішив залишитися в селі, а я з Степаном Яворівським і ще двома хлопцями

пішли через Добросин на захід. Перейшовши кордон, опинилися в Польщі, в

Грубешові.

Степана Яворівського** скеровано організацією до Кракова, потім - до

Німеччини. Звідти він мав повернутися до Нової Скваряви.

Я мав відбути на Холмщину. Зупинився в селі Бусьно у священика Михайла

Трохимовича - завзятого українського патріота. Тут я проводив

організаційну роботу, а згодом став районовим провідником ОУН. На Холмщині

поляки знищили багато українських православних церков. У селі, де я

замешкав, була велика мурована православна церква. Поляки відібрали її у

православних, зруйнували купол, а натомість поставили вежі, переробивши на

костел. У селі Курманові православну церкву переробили на школу. Тоді

селяни побудували собі на вигоні дерев'яну. Поляки і її розібрали. На

кілька сіл залишилася одна православна церква. У селі Бусьно з приходом

німців парох домігся

 

______________________________________________

* Доля Степана Завади (Кожум'яка) склалася трагічно. З грудня 1940 року

був провідником повітової екзекутиви ОУН. Під час перебування з двома

побратимами у с.Туринка, що на Жовківщині, був виданий

сексотом-енкаведистом. Зав'язався бій. Степан був тяжко поранений і

потрапив до рук НКВД. По дорозі з с. Туринка до м.Жовква помер. Це було 31

травня 1941 року.

** Степан Яворівський у 1941 році повернувся до Нової Скваряви. Став

повітовим ОУН. У 1944 році був схоплений енкаведистами і ув'язнений. Від

нелюдських тортур помер у Львові в тюрмі по вулиці Лоньцкого. Про

діяльність ОУН-УПА у Новій Скваряві з того часу, коли я її покинув описано

у книжці Євгена Яворівського "Нова Скварява. Історико-краєзнавче

дослідження. Львів: Ліга-Прес, 2002, – 192 с."

________________________________________________

повернення церкви, переробленої поляками на костел, православним

українцям. За це пізніше польська поліція його розстріляла. У самому Холмі

за німців українці через суд повернули собор у підземеллі якого похований

король Данило. Побудований у візантійському стилі, був перероблений

поляками також під костел. З нагоди передання собору українцям в Холмі

відбулися урочистості. З'їхалось багато людей. Від імени митрополита

Андрєя Шептицького на урочистостях виступав отець Іван Гриньох - визначний

діяч ОУН і добрий пастир. Як нині пам'ятаю слова, якими він закінчив

промову: "Маю надію, що скоро дзвони Святого Юра злучаться з дзвонами

Святої Софії і на Україні запанує благодать Божа!".

З початком німецько-совєтської війни ми почали відправляти слідом за

фронтом похідні групи для підняття національної свідомости і встановлення

української цивільної влади на Сході України. Я очолив одну з таких груп.

У нас був пароль: запитання "Куди вас Бог провадить?" і відповідь "Туди,

де стовпи небо підпирають". По дорозі наша група розійшлася, а в Луцьку я

прилучився до групи Галеми. З нею дійшли ми до Звягеля

(Новгород-Волинський) і зупинились.

Всюди, куди б ми не приходили, від імени Тимчасової управи, яка повстала у

Львові 30 червня 1941 року, проголошували незалежність України,

організовували адміністрацію, у першу чергу поліцію і шкільництво.

Населення утримувало, одягало, годувало і оберігало нас, бо ми не мали

ніяких грошей. У Новоград-Волинську пам'ятаю один випадок. Треба було

віднести грипса до Головного проводу в Житомирі, бо Київ ще був у

більшовицьких руках. Послали мене. Якщо грипса доведеться знищити, то на

словах я мав передати, що президентом України, незалежність якої буде

проголошено в Києві, має бути Дмитро Донцов - ідеолог українського

націоналізму. Значно пізніше Василь Кук підтвердив, що це відповідає

правді. По дорозі до Житомира мене арештувала українська поліція. Зловили

шпигуна. Разом зі мною їхало 8 чи 10 поліцаїв на роверах, а поряд йшла

пішки жінка-перекладач. Мені стало її шкода і я запропонував сісти до мене

на ровера. Була дуже вдячна за це. Привели мене в німецьку комендатуру.

Поліцаї, перебиваючи один одного, доповіли, що піймали шпигуна.

Оргскомендант запитує чи то правда. Тоді я добре володів німецькою і

відповів, шо мене послали з району довідатися куди маємо поставляти

контингент, а ті дурні мене арештували і перешкоджають виконанню

обов'язків. Оргскомендант запитав перекладачку чи то правда. Вона

підтвердила:

Дас іст ріхтіг - так, правда.

Німець не на жарти розлютився на своїх підлеглих, схопив палицю і вигнав з

комендатури, а мене відправив до старости. Староста прийняв мене гостинно

і зразу ж, не даючи опам'ятатись від пережитого, запитав:

— А скажіть но, пане добродію, хто буде президентом України?

— Не знаю, — відповів.

— Степан Бандера! - майже прокричав староста з радістю.

Я був приємно вражений. Переночувавши у старости, на другий день поїхав

ровером до Житомира.

Через деякий час у Ярунському районі ми організували  вчительський курс з

участю 72-х учителів. Інспектором був Микола Марценюк із Сокальщини.

Історію України, літературу викладали галичани, решту предметів - місцеві.

Там ми тоді репрезентували уряд Я.Стецька. З того курсу ми розвели

організаційну мережу на весь район. Тут мене і декількох товаришів

арештували. Але начальником в'язниці був "наш чоловік". Провідати нас

прийшов Іван Климів – Легенда. Він організував опікунство над нами. На

другий день мені повідомляють, що маю передачу. її принесла наречена

начальника в'язниці, а через тиждень з його допомогою нас звільнили.

Деякий час я працював у Городницькому районі Житомирської області

адміністратором місцевого театру. Німці хотіли вивести мене на роботи до

Німеччини і тому, за розпорядженням проводу, я переїхав на південь

Житомирщини і став окружним провідником. До цієї округи входило дев'ять

районів: Попільнянський, Вчорайшенський, Ружинський, Корнинський та ін.

Шість із них були добре зорганізовані. Тут наша організація нараховувала

понад 600 членів і симпатиків. Серед них переважно вчителі і військові

офіцери. Нашим військовим референтом був совєтський офіцер, що мав псевдо

Зелений.

На Житомирщині з підпільної преси ОУН я дізнався, що восени 1942 року

о.Михайла Трохимовича арештувала польська поліція і відправила до села

Собечів, що у Грубешівському повіті. Отець запротестував, вимагаючи щоб

його відпустили, бо має відправляти Службу Божу і встав та разом із дяком

Давидом Мойсеевим направився до виходу. Поліцаї вистрілили їм обидвом у

спину. Ця жахлива подія обурила місцевих українців і викликала їхній

протест проти сваволі польської поліції. Німці замінили на Холмщині

польську поліцію українською. Отець Михайло Трохимович був у числі перших

жертв польського терору на Холмщині.

У січні 1943 року я був знову арештований у с.Андрушки. Відвезли до

Попельні, потім до Бердичева в гестапо. Там протримали три тижні і, так

званим, житомирським транспортом 300 арештованих відправили до концтабору

Майданек, що біля Любліна. У квітні 1944 року перевели у концтабір

Нацвайлер для праці в тунелі. Тут будувалася фабрика літаків. Внутрішню

адміністрацію табору складали в'язні. Нашим бригадиром був колишній офіцер

італієць. Одного разу мого приятеля, Сашка, вчителя із Казахстану, почав

бити "блоковий" п. Мірек – поляк за національністю. Я зорганізував хлопців

і ми того Сашка "вирвали" з рук Мірека. Тоді він поскаржився на мене

коменданту табора. Заявив, що нібито я погрожував блоковому розправою,

якщо він сам не повіситься. Це був наклеп. Але якщо б із блоковим щось

сталося в дійсності, то мене чекала смертна кара. Коменданту я пояснив

необхідність захисту Сашка потребою підтримувати авторитет коменданта, бо

тільки комендант має право карати в'язнів. Таке пояснення лоскотало

самолюбство німця і він поставився до мене поблажливо: наказав дати мені

лише 10 нагаїв. Але цей випадок мав продовження. На Великдень 1944 року з

табору втекло чотири в'язні - українці: адвокат зі Львова, швець із Жовкви

і два колишні совєтські офіцери. Один з них воював на фінському фронті.

Комендант страшенно розлютився і наказав усім в'язням-українцям дати по 25

нагаїв. Покарання було доручено виконати тому ж таки блоковому, пану

Мірку. Коли прийшла моя черга і я підійшов до нього, то він, злорадно

усміхаючись, промовив: "Помало, але добре!.."

Це було найгірше. Нарахував я 44 удари, а далі знепритомнів. Потім в'язні

підняли мене і віднесли в барак. Казали, що я дістав 56 нагаїв через того

поляка. А мій друг Саша сказав мені:

Володя*, — я тоді так називався, — мені шкода тебе, бо ти постраждав за

мене. Якщо пощастить повернутися додому, усім розповім, як ти, українець,

постраждав за мене. Він допомагав мені одужувати, намагаючись звільнити

мене від будь-якої роботи.

_____________________________________

* з метою конспірації я тоді мав це ім'я і був мешканцем м.Києва

________________________________________________

Коли видужав, то почувався в цілому добре, був практично здоровим. Таких

в'язнів німці час від часу перекидали на інші роботи в іншу місцевість.

Таким чином я потрапив у Карлсруе. Тут американські чи англійські літаки

розбомбили вагони, у яких ми знаходились. А було нас 300 осіб. Десь поза

50 в'язнів було тяжко поранено і в тому числі мене. Прооперували нас і

відіслали до польового шпиталю на лікування. Але перед наступом

французьких військ, які йшли в напрямку на Нацвайлер, де знаходився

шпиталь, нас евакуювали в Дахау. Мені відкрилися рани і я не міг

працювати. У Дахау було багато військовополонених совєтських офіцерів. Я

спав у бараці між татарином полковником і підполковником білорусом, а біля

нього лежав генерал. Там мені було доручено, як тяжко хворому, вести

"кантину" - облік заробленого в'язнями, за це вони могли собі придбати

додатково щось поїсти. Я намагався допомогти генералові і полковникам, у

яких рахунки були червоними, тобто нульовими. Одного разу німець перевіряв

наш санітарний стан, але, побачивши офіцерів, сказав:

— Я не маю наміру розповідати вам, як дотримуватися гігієни та санітарії.

Ви інтелігенція і добре знаєте, що це таке.

Старші офіцери не знали добре німецької мови і звернулися до Альоші –

перекладача. І він їм переклав сказане німцем:

Етот немец сказал, что здесь размещаются генерали, офіцери, а не

обикновенниє украінци.

Я добре тоді володів німецькою і сказав у відповідь тому українофобові:

— Он не сказал украінци, а обикновенниє рабочіє.

— А какая разніца? -замітив він.

Я не встиг ще відповісти, як за мене відповіли полковники, звинувативши

того Альошу в національній нетерпимості. Нарешті, генерал закінчив

суперечку словами:

Молчі, дурак! А Володя молодец! Он нє постєснялся отстоять достоінство

своєй націі.

Через деякий час нас перевели до Бухенвальду, а ще пізніше - до Ордруфу.

Працювали на залізниці. Я був у групі, де працювали тільки українці. Капо

був українцем, до війни студіював медицину в австрійському університеті,

звався Мірко Лисинюк. Обидва бригадири були також українцями, один – Євген

Гарабач, а другий - Ярослав Станько. Вони перед війною студіювали

економіку в Інсбрукському університеті. Ярослав допоміг мені трохи

окріпнути, бо я був дуже виснаженим. Євген пізніше став священиком.

Якось вночі почали наступ американці. Нас кудись повели, йшли через ліс.

Під час цього переходу я, Лисинюк, Станько і Гарабач втекли. На восьмий

день нас у лісі знайшли американці. Булись мо дуже обезсиленими.

Американці перевели нас до табору у Мангаймі, а потім до Ельвангену.

Перебуваючи у тому таборі, поступив в Українську Економічну вищу школу в

Мюнхені. Ректором її був професор Борис Мартос -колишній міністер фінансів

в різних урядах УНР. У цій школі було чимало викладачів з Галичини і

Східної України. Провчившись п'ять семестрів, був змушений емігрувати до

Канади у провінцію Квебек. Ще в Німеччині був членом СУМу. У Канаді

організували свою молодіжну спілку. Спочатку я був заступником голови

спілки, а згодом і головою. Українці мали там свою церкву, жили

організованим культурним життям. Працював аматорський драматичний гурток.

Ставили "Мартина Борулю" та інші вистави за українською тематикою. Певний

час я був президентом профспілкового локалю аж до переїзду в провінцію

Онтаріо. У місті Кінгстон працював на фабриці нейлону, а на громадській

ниві: головою місцевого відділу Ліги Визволення України. Після здобуття

Україною незалежності Лігу перейменували в Лігу Українців Канади. На тих

далеких від України чужих землях мені неодноразово доводилося боронити

добре ім'я українця, за що дістав навіть контратуляцію у Вінніпезі. У

цьому канадському місті, у якому тепер живу і працюю, при Лізі Українців

Канади маємо танцювальний гурток, у якому беруть участь українці і

канадійці. Усього близько 50 дітей. У цьому ж гуртку довший час танцювала

дочка голови міста.

У 1997 році до нас приїжджав оркестр Збройних Сил України, 95 осіб. Ми їх

радо приймали. Відбувся чудовий концерт. Прийшло багато канадійців. З

концертом прибув генерал, що репрезентував Збройні Сили України. Для нас

українців то було велике свято – свято української звитяги.

10-ту річницю Незалежності України святкували досить урочисто, на що

прибув запрошений Амбасадор України з Оттави д-р Юрій Щербак з дружиною та

ще кілька працівників Амбасади. З канадійської сторони прийшли нас

привітати: спікер Канадійського Парламенту п.Мілїкен, посол до

провінційного Парламенту - п.Геретсен та посадник міста Кінгстон пані

Ісабел Турнер. Місцева англомовна преса і телевізія присвятили тому багато

уваги.

Ось таким було моє життя і боротьба. Вони неподільно спрямовані на

відродження незалежности України. Будучи далеко від України, я думкою лину

до свого рідного села, до Нової Скваряви, у якій я народився, виріс, де

пройшли мої найкращі молоді літа. Це дає мені, уже не молодому, сил долати

шлях з Канади до України, відвідувати рідну домівку, щоб зустрітися з

родиною, побачитись із рідними полями, гаями, вдихнути цілющого

скварявського повітря, напитися холодної джерельної води.

І з болем у серці кожного разу покидаю я рідний край, щоб повернутися на

чужину, яка стала мені вже звичною, щоб знову, залишаючись наодинці зі

своїми думами і мріями, линути туди, де пахне навесні черешневим і

бузковим квітом, де у зеленому житі виспівує жайворон свою

життєстверджуючу пісню, пророкуючи велике майбутнє моєму згорьованому

народові.

 

 

Хата у Новій Скваряві на Куті.Тут я народився,пройшло моє дитинство і юність.

Світлина зроблена у 2003 році.

Мій стрийко Петро під час навчання у Чехословаччині.

Приблизно 1925/27 рік.

15 – 20 квітня 1936 р. м.Жовква. Курс Хліборобського Вишколу Молоді.

У другому ряді шостий зліва Дмитро Маївський,

п'ятий – агроном-інженер Залуцький.

Серед інших новоскварявці: третій ряд друга зліва Настя Завада, третя - Настя Добрусь;

четвертий ряд третій зліва Пилип Гук, шостий – Михайло Брень, сьомий – Микола Саджениця;

п'ятий (останній ряд) другий зліва Іван Скіра, четвертий - Степан Кузьмин, восьмий - Степан Яворівський.

Світлина новоскварявської родини Кузьминів.

Новоскварявська молодь. Активні члени ХВМ.

Упертому ряді перша зліва Настя Добрусь, третя Параска Микитин;

у другому ряді третій зліва Степан Яворівський; четвертий – Пилинко Гук.

Світлина новоскварявської родини Яворівських.

Під час німецької окупації у Новій Скваряві відкрилась друга читальня «Просвіти» на Куті в будинку Народного Дому.

Біля неї: перший ряд перший зліва Володимир Вельган;

другий ряд перша зліва Настя Кушнір (Чепіль);

стоять: перший зліва Микола Добрусь, другий - Василь Брень, сьомий -Дмитро Завада (син Ілька Завади).

Світлина новоскварявської родини Гуків.

Зустріч Степана Кузьмина з професором Григорієм Демяном (зліва) у Львові 2002 року.